Еколого-правові аспекти міжнародного трансферу технологій

on 19 Апрель 2011.

Процеси міжнародного трансферу технологій відкривають для країн нові можливості інноваційного розвитку, проте вони також містять в собі і потенційні ризики та загрози, зокрема й екологічного характеру. В умовах України це набуває особливого значення через наявність значних екологічних проблем та інституційних недоліків в законодавстві з регулювання трансферу. Відтак метою даної роботи є аналіз існуючого стану еколого-правового регулювання міжнародного трансферу технологій в Україні та розробка пропозицій щодо усунення недоліків в законодавчому регулюванні.

Досвід останніх десятиріч свідчить, що екологічні ризики стали розглядатися досить ретельно у зв'язку з усвідомленням високої вартості природних ресурсів та природокористування. Вони можуть бути пов'язані як з ймовірністю порушення, так і з недоліками законодавства, з ймовірністю аварій, які пов'язані із інноваційними проектами. Потенційні негативні наслідки трансферу технологій призвели до розробки в 1975-1985 р. в рамках ООН Міжнародного кодексу поведінки в області передачі технологій [2].

Відповідно до теорії технологічного розриву та теорії міжнародного життєвого циклу продукту виробництво продукції переміщується з країни в країну залежно від етапу циклу: технологія продається коли вона не потребує вдосконалень і не може принести монополістичного прибутку. Новою теорією є теорія трансферу криз (перенесення циклічних галузей через технологію).

Практика світогосподарських зв'язків останніх двох-трьох десятиріч дає чимало прикладів, які свідчать про намагання розвинутих країн (зокрема Японія, США) з високими екостандартами винести за свої межі екологічно шкідливі, багатовідхідні та ресурсномісткі виробництва і розмістити їх на території інших держав («екологічний колоніалізм»). Найчастіше цей перенос здійснюється за допомогою прямого іноземного інвестування (ПІІ) і через діяльність ТНК. Деякі автори до недоліків ПІІ в країни зі значними ресурсами та менш жорстким еколого-правовим режимом відносять трансформацію галузевої структури виробничого комплексу в сировинну (рис. 1).

Рис.1 – Схема іноземного інвестування з врахуванням екологічного аспекту

В України найбільший обсяг прямих іноземних інвестицій зосереджений в таких галузях промисловості, як машинобудування і металообробка, хімічне виробництво, електроенергетика та ін. з явною тенденцією до зростання. Водночас спостерігається зниження ПІІ в соціальні галузі народного господарства, тобто головна мета інвесторів (а це переважно екологічно благополучні країни) в Україні не довгостроковий економічний інтерес, а високі показники доходності та отримання прибутку. Розміщення ПІІ характерне і в регіональній структурі: розміщення у промислових регіонах корелює з високим рівнем антропогенного впливу на цих територіях, і, як наслідок, з проблемами здоров’я населення. Розрахунки свідчать [1], що Україна переобтяжена екологічно небезпечним виробництвом порівняно з Росією та Францією: з видобутку залізної руди – майже у 100 і 10 разів, відповідно, вугілля – у 60 і 11, з виплавки сталі – у 50 і 3, виробництва добрив – у 45 і 1,3, сірчаної кислоти – у 21 і 1,1 рази.

Враховуючи той факт, що імпорт високотехнологічної продукції відбувається неконтрольовано через недоліки звітності та класифікації, в країну надходять екологічно небезпечні та застарілі технології, що погіршує стан довкілля, негативно впливає на здоров’я населення. Не відбувається структурної перебудови „старопромислових” галузей на інноваційній базі, зокрема за рахунок імпорту ефективних технологій. Імпорт застарілих технологій вирішує проблему оновлення лише в короткостроковому періоді і не сприяє технологічному розвитку галузі у довгостроковій перспективі [1].

Тому в правовій сфері необхідно здійснити комплекс заходів, які забезпечать екологічну безпеку шляхом недопущення ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій через використання принципу національного режиму. Наразі ж регулювання торгівлі високотехнологічною продукцією не здійснюється жодною спеціальною угодою між Україною та ЄС.

На нашу думку, механізм трансферу має включати аналіз т.зв. абсорбційної здатності економіки – здатності ефективно використати імпортовані технології. При цьому доцільним є розрахунок величини потенціалу трансферу технологій, в перелік критеріїв якого наряду з ринковими (комерційний потенціал технології, ціна) необхідно додати критерії впливу на навколишнє середовище, які варто законодавча закріпити. Ці критерії мають враховуватися і при проектуванні технологічних ланцюжків з використанням імпортних технологій.

Процес міжнародного трансферу технології включає два етапи: 1) відбір та придбання технології; 2) адаптація та освоєння придбаної технології на території-реципієнті. На нашу думку на першому етапі в законодавстві України має бути використано принцип «найкращої доступної технології», тобто оцінка її рівня за світовими аналогами. Вперше принцип «найкращих доступних технологій без надмірних витрат» (best avaіlable technіques not entaіlіng excessіve costs (BATNEEC), був сформульований у Директиві Робочої групи з атмосферного повітря (Aіr Framework Dіrectіve) в 1984 р. і відносився до викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря від великих підприємств.

Наразі відповідно до Закону України «Про охорону атмосферного повітря» до технологічних нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин належать: поточні технологічні нормативи (на рівні підприємств з найкращою існуючою технологією виробництва аналогічних за потужністю технологічних процесів) та перспективні технологічні нормативи (з врахуванням досягнень на рівні передових вітчизняних і світових технологій та обладнання). Проте фактично реального контролю не здійснюється. В Законі «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» є лише визначення високих технологій та вказано про необхідність запобігання поширенню потенційно небезпечних технологій. Державна експертиза технологій, згідно Закону, проводиться не завжди, а лише стосовно технологій або обладнання, для яких суб’єктами трансферу технологій передбачається отримання субсидій, а також тих, які передаються для використання в Україні за рахунок державних коштів. Регулювання торгівлі високотехнологічною продукцією в даний момент не здійснюється жодною спеціальною угодою між Україною та ЄС.

Необхідно розробити порядок екологічної експертизи інноваційних проектів та експертизи об’єктів прямих іноземних інвестицій згідно п. 3 та 4 ст. 2 Закону «Про режим іноземного інвестування» та внести відповідні зміни у положення щодо їх реєстрації з подальшим отриманням пільг в оподаткуванні, узгодивши з відповідним законодавством про трансфер. Для прикладу, частка майнових прав у здійсненні іноземних інвестицій в Сумській області за період 2005-2010 р. становить 42,3% (машини та обладнання).

Необхідно зобов’язати імпортерів надати для обґрунтування інформацію щодо використання цієї технології в світі та її потенцій екологічний ризик. Зазначені дії мають бути узгоджуватися з угодами ВТО.

За даними досліджень українського бізнесу ООН[3], 49,1% підприємств взагалі не відслідковують соціальні наслідки інноваційного розвитку, час від часу це роблять 29,4% підприємств і лише 5,3% - використовують для оцінки чіткі показники, а це, як правило, показники саме впливу діяльності підприємства на навколишнє середовище. При цьому держава, стимулюючи інноваційно-інвестиційну діяльність, також не приділяє цьому належної уваги.

Україні варто запозичити досвід розвинених країн світу щодо екорегулювання трансферу. Зокрема доцільним буде введення т.зв. «очікувальних норм», які призначені для регулювання запізнілих на невизначений строк відносин власності у найвигідніший для автора та оптимальний для суспільства період, тобто тоді, коли матеріальні і морально-екологічні умови для споживання продукції вже набудуть актуальності [4].

Світ живе в умовах жорсткої конкуренції, при якій проблема трансферу інноваційних екотехнологій з мінімальними втратами часу та інших ресурсів на кожному етапі просування технології до ринку є ключовою. Трансфер технологій на відміну від комерціоналізації припускає передачу технології та її промислове освоєння, але це не обов'язково пов'язане з прибутком, свідченням чого є саме екотехнології. Ефективно використовуючи мережі трансферу технологій та можливості міжнародних програм можна зняти деякі екологічні проблеми. До прикладу в Україні вже існує Екологічна мережа трансферу технологій (http://ettn.org.ua). Крім того, зменшити залежність України від імпорту промислових технологій сумнівної якості може створення ефективної системи внутрішнього трансферу численних вітчизняних розробок.

Відтак правове забезпечення трансферу технологій припускає не лише регулювання процесів їх створення та передачі, але і діяльність з контролю над трансфером з точки зору захисту національної безпеки країни.

Список використаної літератури

1. Бабець І., Полякова Ю, Мокій О. Обґрунтування заходів державного сприяння міжнародному трансферу технологій у контексті розширення зони вільної торгівлі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://niss.lviv.ua/.

2. Капица Ю.М. Международно-правовое регулирование в сфере трансфера технологий и национальные приоритеты [Електронний ресурс] // Проблемы и перспективы инновационного развития экономики (Алушта, 11-16 сентября 2006 г.). – Режим доступу: http://iee.org.ua/ru/detailed/news/28

3. Кузьмін О., Кужда Т. Фактори інноваційного розвитку підприємств [Електронний ресурс] // Всеукраїнська експертна мережа. – Аналітика. – Режим доступу: http://www.experts.in.ua/ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11391

4. Мамаев В.М. Интеллектуальная собственность: прошлое и настоящее // Общественные науки и современность. – 1996. – № 4. – С. 38-44.

5. Шугурова И. Политико-правовые аспекты трансфера российских технологий за рубеж // Международные процессы. – 2010. – № 1. – С. 74-81.

Наукові керівники – Хворост О.О., к.е.н., доц., Могильна Н.О., асистент кафедри економічної теорії Сумського державного університету

Ця робота представлена на конкурс наукових робіт студентів „Экология и право: теория и практика”, який проводиться на кафедрі економіко-правових дисциплін Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Руна