Правове забезпечення національної безпеки країни в контексті розвитку високих технологій

Зовнішня політика та національна безпека сьогодні розглядається в контексті розвитку високих технологій – внесок інтелектуального капіталу в приріст ВВП промислово розвинених країн становить від 75 до 95%, а вартість технологій – 60% світового валового продукту. Більшість дослідників відзначають, що високотехнологічний прорив наприкінці ХХ ст. призвів до значних соціальних змін у суспільстві, однією з яких є поява нового виду інноваційних правовідносин – у сфері високих технологій, розвиток яких формує передумови для здійснення правопорушень у цій області як всередині країни, так і на міжнародному рівні, обумовлених специфікою області та недосконалістю вітчизняного законодавства в даній сфері правовідносин [5].

Економіко-правові аспекти високих технологій досліджені в працях вітчизняних та зарубіжних вчених, таких як Варшавський О., Козирьов А., Марченко О., Орлюк О., Селіванов В., Синєокий О., Федулова Л., Шевчук Р., Юрченко О., проте в контексті побудови національної інноваційної системи та відсутності системних досліджень ця сфера залишаться досить актуальною.

Метою даної роботи є аналіз правових інструментів забезпечення національної безпеки країни в контексті інноваційного розвитку на основі високих технологій та розробка практичних рекомендацій для реалій України.

Згідно проведених опитувань підприємств та організацій, що залучені до високотехнологічної сфери, найбільш проблемними питаннями залишаються фінансування та недоліки нормативно-правової системи (понад 40% за даними Держкомстату). Виходячи з тенденцій глобального технологічного порядку постає завдання створення системи нормативно-правового регулювання, що забезпечує стратегічну ефективність національної інноваційної системи в розрізі її результативності (використання і комерціалізація) та системності.

Ряд проблем України має вирішити Інноваційний кодекс України, який був презентований в 2011 році і є єдиним проектом кодифікованого нормативно-правового акта України у науково-технічній та інноваційній сфері, прийняття якого гальмується відсутністю оновленого Закону про інноваційну діяльність та неузгодженістю з діючими нормативно-правовими актами, тобто необхідно реалізувати перебудову (інтеграцію) всієї правової системи з орієнтацією на інноваційну діяльність як комплексний інститут загалом та високі технології зокрема. Інноваційний розвиток на основі технологій може реалізовуватися двома шляхами: 1) у вигляді незалежного договору передачі технології або ж 2) передачі технологій в межах проектів і контрактів (інвестиційний проект, договір франчайзингу, контракт передачі прав промислової власності, контракт купівлі-продажу устаткування, в яких передбачається передача технологій. Інноваційні процеси практично неможливі без інвестицій, тому необхідно прийняти й відповідний Інвестиційний кодекс, в якому закласти принципи інноваційно-інвестиційних процесів та механізм залучення стратегічних high-tech інвесторів. Проведене Асоціацією електронної промисловості та індустрії програмного забезпечення (Ізраїль) дослідження порівняльної ефективності інвестицій в людський капітал та сировинні галузі показало, що інвестиції у високі технології більш вигідні, ніж у високоприбуткові ресурсоємні сфери.

Зважаючи на необхідність використання наявного технологічного потенціалу та визначення сфер імпорту технологій в правовому полі доцільно:

1) узгодити норми законодавства зі специфічним змістом інноваційної діяльності, запровадивши європейський досвід («технологічні платформи») та удосконалити захист інтелектуальної власності в high-tech сфері, що дозволить розвиватися венчурний фондам інноваційного профілю;

2) внести норми, що роблять обов’язковими реєстрацію та маркетинг технологій, створених за рахунок державного фінансування, в спеціальній базі даних (таким може бути реєстр на базі УкрІНТЕІ або національної мережі NTTN), за виключенням військових технологій та технологій подвійного призначення. Іноземний досвід показує, що 80% свого часу розробник витрачає на винахід, а 20% – на спільне з маркетологами просування винаходу на ринок;

3) удосконалити економічний механізм інноваційної діяльності з огляду на міжнародний аспект інновацій (іноземні інвестиції і трансфер технологій). Мова йде про запровадження Спеціального податково-правового режиму для високотехнологічних галузей та учасників високотехнологічних ланцюжків, особливо експортерів конкурентоздатного промислового продукту.

Нормативно закріплена пріоритетність окремих сфер («growth points») є характерною ознакою багатьох розвинених країн. Країнам, що розвиваються, також необхідно обрати свої пріоритети. Наприклад, в Росії перелік з 35 критичних технологій затверджено Законом «Про порядок здійснення іноземних інвестицій у стратегічні галузі» на основі соціально-економічного значення та ролі для оборони країни і безпеки. В Україні також діє аналогічний перелік згідно з Законом «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», проте стимулів цим галузям, зокрема фінансових, не надається.

Стратегічну спрямованість інноваційної системи визначає прогнозування розвитку науки та технологій (форсайт), що активно застосовується з 60-х рр. ХХ ст. розвиненими країнами. Український досвід в цій сфері розпочався з Державної програми прогнозування науково-технічного розвитку на 2004-2006 роки, виконання якої було призупинена, а в 2007 було затверджено нову програму на 2008-2012 роки, в результаті якої має бути сформована нормативна, організаційна та кадрова база єдиної системи прогнозування.

Аналогічна можливість в Україні гальмується відсутністю переліку високотехнологічної продукції та відповідних стандартів, що унеможливлює статистичний облік та цільову підтримку відповідних галузей і підприємств.

Дослідження, проведені в Німеччині, Австрії та Швейцарії, свідчать, що в масштабах національної економіки сукупний річний ефект від робіт зі стандартизації досягає 1% ВВП. В high-tech стандартизація дозволяє перейти від полідисциплінарного характеру до власної термінології та класифікації, що дозволить підвищити результативність та безпеку. При запровадженні національних важливу роль мають відігравати вимоги й міжнародних стандартів, які є шляхом виходу на міжнародний ринок технологій [4].

До окремих сфер високих технологій варто розглянути можливість застосування так званих високих авторсько-правових технологій та інших інструментів захисту, рекомендованих ВОІВ, які захищають всі можливі варіанти модифікації створеного об'єкта, і не дозволяють несумлінним авторам (конкурентам) без вагомого (радикального) внеску заявляти права на авторство. Крім того, провідні країни Європи широко використовують програмне забезпечення з відкритим кодом, copyleft та практику відкритих інновацій, що дає змогу знизити видатки та розвиває інтелектуальний потенціал країни.

Нерозривно з правовим забезпеченням інноваційних процесів пов’язано і право екологічної безпеки, оскільки безпека екосистеми та високі технології в XXІ ст. взаємозалежні – нові технології окрім переконливих фінансових вигід містять й значні екологічні ризики, не поступаючись за рівнем екологічного навантаження технологіям попередніх поколінь, а в дечому навіть їх перевищуючи, призводячи до невивчених видів забруднень – радіоактивного, у діапазоні електромагнітних випромінювань, в космічному середовищі. За розрахунками Б. Коммонера на прикладі США, до 95% загального збільшення кількості забруднень припадає саме на зміни в технологіях [3]. Відповідно до ст. 16 Конституції України «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави», проте політика в цій сфері наразі практично не впливає на ситуацію.

Відомий факт: в 1960-х рр. термін використання комп'ютерів в середньому тривав 10 років, а сьогодні – 4,3 року і у випадку найбільш «передових» продуктів – менше 2 років. Прискорення темпів морального зносу призводить до утворення відходів електричного та електронного устаткування (WEEE), приріст якого наразі вже в 3 рази перевищує зростання побутових відходів.

Для контрою цих процесів Європейський парламент та інші країни, зокрема Японія, ще на початку 2000-х впровадили норми поводження з WEEE з вимогами щодо врахування та мінімізацію потенційних екоризиків в процесі розробки продукту та відповідальність виробника за поводження з відходами.

Відповіддю на екологічні проблеми може стати стимулювання екологічних інновацій, які можна поєднати з широкими можливостями структурної перебудови економіки, в контексті якої має проводитися комплексна еколого-економічна експертиза інновацій та потенційних для впровадження технологій. Тенденції обмежень знайшли своє відображення в національних режимах прямого інвестування, в яких обмежувальні норми зросли з 2% у 2000 р. до 35% у 2010. Крім того, відбувається екологізація національних науково-технічних програм, що передбачають створення екологічно важливих технологій [1].

Проведений аналіз пріоритетів науково-технічної сфери виявив, що Україна може самостійно без використання іноземних технологій розвивати ракетно-космічну сферу та технології енергозбереження. У світовій практиці застосовуються різні методи стимулювання екологічних технологій: введення природоохоронних норм, правил, законодавчих актів, надання субсидій на скорочення викидів, податкове стимулювання, реалізація прав на забруднення.

Досвід успішних країн свідчить, що побудова ефективних інноваційних систем триває приблизно 20-25 років, тому Україна має невідкладно розробити інноваційну стратегію, основою якої має стати саме ефективна правова система, що враховує еволюцію традиційних інститутів інтелектуальної власності.

Список використаної літератури

1. Земцова Л.В. Экологические инновации и устойчивое развитие [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pozdnyakov.tut.su/Seminar/a0102/a024.htm

2. Инновационный менеджмент в России: вопросы стратегического управления и научно-технологической безопасности / В.Л. Макаров, А.Е, Варшавский. – М.: Наука, 2004. – 880 с.

3. Лузгин Б.Н. Обратная сторона высоких технологий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pozdnyakov.tut.su/Seminar/a0102/a003.htm

4. Роль стандартизации в развитии наукоемких технологий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://expert.gost.ru/TS/DOC/Innovation_2.pdf

5. Синєокий О.В. Інформаційне право України та електронне право високих технологій: [Електронний ресурс] / О.В. Синєокий. – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – 215 ел. с. – Режим доступу: http: www.nbuv.gov.ua/

Науковий керівник – О.А. Хворост, к.е.н., доцент, Сумський державний університет.

Ця робота представлена на конкурс науков их робіт студентів „Экономико-правовые проблемы: вызовы современности”, який проводиться на кафедрі економіко-правових дисциплін луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка.

Руна