Соціально-економічні проблеми розвитку сільських територій

Постановка проблеми. На селі можна виділити декілька головних проблем, які потребують негайного вирішення: це деіндустріалізація сільського господарства, житлові умови, державна підтримка села, соціальні проблеми, оплата праці та бідність та, як наслідок, демографічні проблеми.

Сучасний стан українського села, його соціально-економічної інфраструктури, культурно-побутові умови населення, рівень оплати праці вимагають здійснення невідкладних і разом з тим радикальних організаційно-економічних, техніко-технологічних, а також політично-правових державних заходів, спрямованих на докорінні зміни у розвитку сільської поселенської мережі, на цілковиту перебудову у свідомості суспільства ролі та значення сільської категорії населення як у сучасній, так і в стратегічній перспективі формування високоцивілізованої держави.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідження проблем на селі розглянуто у багатьох наукових публікаціях такими вченими як В. П. Рябоконь, В. І. Бойко, О. А. Козак, В. Ф. Іванюта, В. К. Збарський, В. П. Горьовий, О. Бородіна. Зокрема, Збарський [1] розглядав демографічну ситуацію, Іванюта [2] – доходи сільського населення, Рябоконь [3] – економічні проблеми, Бородіна [4] - проблеми сільської складової соціальної політики.

Формулювання мети статті. Проаналізувати основні соціально - економічні проблеми на селі та запропонувати шляхи їх вирішення.

Основний матеріал дослідження. Формування соціально-економічних умов розвитку села разом з організаційно-технологічними особливостями аграрного виробництва, у якому основним засобом виступає земля, а предметом праці слугує сукупність сільськогосподарських культур і видів продуктивних тварин, створюють специфічний спосіб життя сільського населення держави, що знаходиться в основі організації аграрного виробництва як сектору народногосподарського комплексу.

Аграрний сектор, який охоплює сільське господарство та харчову й переробну промисловість, забезпечує продовольчу безпеку й продовольчу незалежність країни, формує 17% валового внутрішнього продукту та близько 60% фонду споживання всього населення. Слід відмітити, що тут щорічно створюється до 8-9% зведеного бюджету держави. Цей сектор економіки посідає друге місце у товарній структурі експортних поставок. Необхідно мати на увазі, що сільське господарство активно впливає не розвиток інших важливих галузей, які виготовляють для цієї сфери суспільної діяльності країни засоби виробництва і споживають продукцію аграрної сфери як сировину. До того ж сільському господарству інші галузі постійно надають значні транспортні, торгівельні, культурно-побутові та інші послуги.

Сільська мережа розташована по всій території держави, де постійно проживає понад третина загальної кількості населення країни. Отже, українське село – це понад 28 тисяч населених пунктів. Працездатна чисельність сільських жителів налічує 8,3 млн. осіб. З них працююча категорія працездатного населення у сільському господарстві дорівнює 3,8 млн. осіб, тобто 45%. Із числа зайнятих 40% працювало за межами свого населеного пункту, а 71% - у містах і селищах міського типу. Таким чином, безпосередньо у сільськогосподарському виробництві України зайнято не більше 2,3 млн. жителів села працездатного віку. Разом з тим необхідно підкреслити, що протягом останніх кількох років [5], кількість сільських жителів, які працюють за кордоном, збільшилась майже на 55 тис. осіб, або в 2,5 рази. Фактично ця цифра в декілька разів більша.

Слід зазначити, що продовольча криза стала явищем резонансного характеру в планетарному розвитку суспільного буття, скоріше – системного посилення жорстокості різноманітних умов, тісно пов’язаних з процесом відтворення продовольчих ресурсів для забезпечення наростаючої світової чисельності населення. Ситуація, що склалася на світовому просторі з продовольством, безпосередньо стосується і України. З одного боку, продовольча криза не обминула і нашу державу, а з іншого – в Україні є реальні можливості для збільшення виробництва й експорту, зокрема зерна. Урожай зернових щорічно становить в середньому 34 – 40 млн. тонн. За оцінкою міжнародних фінансових організацій, при умові вкладення відповідних інвестицій у перспективі можна довести урожай зернових культур до 70 млн. тонн і стати важливим постачальником продовольства на світовий ринок.

Сьогодні у виробничій сфері України спостерігається досить стрімка тенденція до деіндустріалізації сільського господарства [3]. Основний капітал в галузі зменшився в 1,7 рази. Частка інвестицій в сільське господарство в народногосподарському комплексі скоротилася з 24 до 6%. Забезпечення аграрного виробництва машинно-тракторним парком не перевищує 45-50% потреби. До того ж понад 90% технічних засобів потребує невідкладної заміни внаслідок їх фізичної зношеності. Як наслідок, виробництво сільськогосподарської продукції зменшилось майже удвічі, що створює реальну загрозу для гарантування продовольчої безпеки країни. При цьому рівень споживання основних продуктів харчування на душу населення хоча дещо і зростав в останні п’ять років, але він залишається поки що значно нижчим не лише від раціональних, а й від мінімальних норм.

Різко знизився демографічно-відтворювальний процес на селі, активізувалась міграція сільської молоді за кордон, що нині набуло визначального впливу на деградацію українського села.

Зокрема, сучасні житлові умови сільського населення потребують істотного поліпшення. Нині це близько 6,2 млн. житлових будинків сімейного типу, з яких 16% збудовано до 1943 року, понад 50 – у період з 1944 до 1970 року, 27% - з 1971 по 1990 роки і тільки 5,2% споруджено сільського житла за останні п’ятнадцять років.

Аналіз переконливо свідчить, що значна частина житлового фонду збудована з недовговічних матеріалів, дахи майже 50% будинків вкриті соломою, очеретом і толем, багато з них знаходиться в напіваварійному стані.

Залишається гострою проблема побутового облаштування сільського житлового фонду. Всі будинки майже 17 тис. населених пунктів не мають централізованого опалення, 16 тис. – водопостачання, 18 тис. – природного газу. У глибокому занепаді знаходяться інші види соціальної сфери українського села. Економічна криза стала також причиною значного руйнування мережі культурно-побутових закладів сільської соціальної інфраструктури, об’єктів освітянського, лікувально-оздоровчого та спортивного призначення. Особливо помітно зменшилася кількість лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, бібліотек, будинків культури тощо. Велика частина будівель соціальної сфери, зокрема дошкільні заклади, школи, клуби, лікарні, будинки побуту та інші, вимагає капітального ремонту або знаходиться в аварійному стані.

Отже, нинішній соціально-економічний стан українського села, аграрного сектору економіки перебуває в критичній фазі, яка тягне за собою дестабілізацію всього народногосподарського комплексу країни. При цьому чітко окреслюються дві тісно пов’язані проблеми – з одного боку, в українському зруйнованому селі назрів до виконання великий обсяг організаційно-економічних заходів та матеріало - і трудомістких робіт, спрямованих на створення і розвиток високопродуктивного сільського господарства на засадах докорінної соціально-економічної перебудови українського села. А з іншого боку на селі є в наявності великий трудовий потенціал, не зайнятий продуктивною працею. Значна його частина, як вже було сказано, в пошуках зайнятості та заробітку для існування емігрує в інші країни.

У зв’язку з цим назріла реальна доцільність створення із числа безробітних сільських жителів працездатного віку, в основному в районних територіальних межах, громадських трудових виробничих кооперативів для здійснення комплексу будівельно-монтажних та інших видів робіт по будівництву мережі сучасних доріг, виробничо-технологічних комплексів у суспільному секторі аграрного виробництва, об’єктів соціально-культурного призначення, а також різних сільськогосподарських приміщень і споруд для приватних формувань і господарств населення, широкого надання комунальних послуг селянам. Створення і діяльність громадсько-виробничих кооперативів можливі при істотній підтримці держави та банківської системи фінансування цих формувань. Однією з важливих умов успішного функціонування сільських кооперативних структур є забезпечення високої оплати праці їх членів, не нижче рівня оплати кваліфікованих робітників провідних промислових галузей. Беручи до уваги великий обсяг будівельно-монтажних та інших видів робіт у системі громадської кооперації, слід мати проектно-архітектурні структури для розробки проектів створення господарсько-соціальних агломерацій.

Кооперативна форма організації соціально-економічної перебудови і розвитку українського села має стати пріоритетним напрямом нової аграрної політики держави, важливим засобом подолання безробіття сільського населення, значного підвищення його добробуту та культурно-побутового рівня. З цією метою в кооперативній системі необхідно організувати постійно діючу школу підготовки кваліфікованих працівників масових робітничих професій.

Важлива роль і значення українського села у розвитку економіки країни потребує розроблення на державному рівні стратегії перспективного розвитку всієї сільської території з визначенням пріоритетних галузей та їх інтеграційного розвитку, переведення агропромислового виробництва на інноваційну модель.

Істотного значення у розвитку сільськогосподарського виробництва набуває створення системи державної підтримки товаровиробників країни, визначення обґрунтованих обсягів виділення бюджетних коштів на виробництво сільськогосподарської продукції.

Застосування фінансової підтримки фермерського виробництва в розвинених країнах світу носить досить диференційований характер. Так, в Японії державна підтримка сільського господарства становила у 2009 році до обсягів виробництва 58%, Швейцарії – 74, Норвегії – 72, Чехії та Угорщині – 27, Туреччині – 26, США – 18, у країнах ЄС – 37%. Назріла необхідність у вирівнюванні умов фінансового забезпечення з державного бюджету для покриття соціальних потреб міських і сільських жителів. Це стосується насамперед витрат на транспортне й медичне обслуговування, освітянські потреби, культурно-побутове обслуговування населення сільської поселенської мережі тощо.

Сільська складова соціальної політики пов’язана з необхідністю подолати низький рівень доступу сільського населення до базових послуг (якісна освіта, охорона здоров’я, культура, фізична культура і спорт, інформація, тощо) і забезпечити йому соціально рівні з іншими категоріями населення можливості споживання цих послуг [4]. Існуюча нерівність зумовлена як нижчими доходами сільських жителів порівняно з міськими, так і віддаленістю закладів, установ та організацій, що надають ці послуги. Розв’язання проблеми, з одного боку, вимагає подолати занепад та вдосконалити сільську інфраструктуру, що значною мірою лежить у площині регіональної політики. З іншого ж боку, має бути подолане і вузьке розуміння відомчої ефективності функціонування галузей соціальної сфери, яке спонукає керівників усіх рівнів (державного, регіонального, місцевого) до концентрації обслуговування та оптимізації мережі, тобто ліквідації „надто дорогих” організацій, розташованих у сільській місцевості, замість того щоб запроваджувати новітні форми обслуговування, які враховують особливості сільського розселення.

Слід зазначити, що вельми тривожна ситуація, яка склалась у сфері доступу сільського населення до найважливіших соціальних послуг і викликає дедалі глибше занепокоєння у всього суспільства, змусила вжити заходів до її поліпшення. Упродовж ряду років здійснюються програми перевезення учнів („Шкільний автобус”), ремонту сільських шкіл, комп’ютеризації та інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, технічного оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів, придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров’я. Останнім часом дедалі гучніше лунають пропозиції про істотне підвищення заробітної плати сільським лікарям, учителям, спеціалістам інших професій. У державному бюджеті на 2008 рік було передбачено направити один млрд. грн. на забезпечення житлом працівників цих категорій, які постійно проживають і працюють на селі за трудовими контрактами терміном на 20 років.

Утім, перелічені заходи не привели до істотних змін на краще ні щодо доступу селян до соціальних послуг, ні загалом у соціально-економічному становищі села. Адже всі ці дії є безсистемними і нагадують „латання дірок” на одному місці, тим часом як в інших місцях дірки зіяють як і досі, - залишаються нерозв’язаними задавнені або з’являються нові проблеми.

Структура й основні тенденції сільської бідності [2]:

По-перше, сільське населення має значно нижчі темпи (відставання становить 30-60%) зростання заробітної плати і відповідне формування доходів сільського домогосподарства.

По-друге, перехід частини населення працездатного віку в число безробітних (рівень безробіття в регіоні, зокрема серед сільського населення віком від 35 до 55 років, становить понад 8%), матеріальна допомога на випадок безробіття яких майже в два рази нижча, ніж для міського безробітного населення.

По-третє, сільське населення регіонів має більші бар’єри в доступі до системи соціальних пільг і виплат, комунального обслуговування. Цей факт посилює сільську бідність та негативно позначається на розвитку демографічного й трудового потенціалу регіону.

Доходи населення, зокрема в сільській місцевості, включають: обсяг нарахованих у грошовій та натуральній формах заробітної плати; дохід, одержаний від власності; соціальну допомогу; плату за оренду паїв; дохід від ведення особистих господарств та інші поточні трансферти, за винятком сплачених поточних податків на доходи та майно. Наявні доходи – це максимальний обсяг грошових доходів, які призначені для використання домашніми господарствами на придбання споживчих товарів та оплату послуг. У структурі доходів населення України найбільшу питому вагу має заробітна плата – 42,7%, соціальні допомоги та інші поточні трансферти – 39,8%.

За останні п’ять років спостерігається ріст заробітної плати: в промисловості – на 26,9%, у тому числі в добувній – на 33,4; оброблюваній – на 23,5; харчовій – на 32,3. Невисокими темпами зростає заробітна плата у нафтопереробній галузі – на 15,9%; металообробній – на 17,9; у машинобудуванні – на 17,8%. Найнижча заробітна плата у сільськогосподарській галузі. В середньому вона в 2 рази нижча в порівнянні з промисловістю.

Позбутися депопуляції, яка нині в Україні в цілому й у сільських поселеннях зокрема, зумовлена низькою народжуваністю, можна, мабуть, років через 30-40 [1]. Але це можливо за умови, якщо у сімей сформується потреба у більшій кількості дітей, ніж нині. Для цього необхідно більше ніж у 20 разів збільшити частку сімей із 3-4-ма дітьми і різко скоротити однодітність. Головною проблемою тут є підвищення престижу сімейного способу життя, а також цінності середньодітної сім’ї із трьома - чотирма дітьми. При цьому необхідно поліпшити матеріальний стан сімей, щоб народження дитини будь-якої послідовності не переводило її відразу до розряду бідних. Із цього погляду поліпшення матеріальних умов життя, по-перше, сприяє тому, щоб народження дитини не погіршувало благополуччя сім’ї, а по-друге, може створити умови для збільшення інтенсивності народжуваності. Проте, якщо суспільством не буде створена потреба в третій – четвертій дитині, то будь-які стимули не приведуть до бажаного результату.

Отже, майбутнє демографічного розвитку України та її регіонів залежить від репродуктивної поведінки молоді, у зв’язку з чим вимагається реалізація молодіжної демографічної програми, яка включатиме:

врахування інтересів і потреб молодих громадян не основі залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні та реалізації програм і політики, які стосуються молоді й усього суспільства;

забезпечення захисту їхніх прав і законних інтересів в економічній та соціальній сферах, які сприятимуть розвитку творчого й репродуктивного потенціалу;

стимулювання зайнятості серед молоді;

охорону репродуктивного та сексуального здоров’я підлітків і молоді;

проведення статевого виховання й реалізацію політики щодо зниження, а згодом і запобігання підліткової вагітності та народжуваності;

охорону й профілактику здоров’я дітей.

Динаміка рівня основних показників демографічних процесів в сільській місцевості

Висновки і пропозиції. У статті окреслено проблеми: деіндустріалізація сільського господарства, житлові умови, державна підтримка села, соціальні проблеми, оплата праці та бідність та, як наслідок, демографічні проблеми. Без вирішення цих проблем неможливий сталий розвиток сільських територій та аграрного виробництва. Сучасний стан українського села, його соціально-економічної інфраструктури, культурно-побутові умови населення, рівень оплати праці є незадовільними. Вирішення цих проблем неможливе без всебічної допомоги від держави і потребує значних інвестицій, переходу на якісно новий рівень розвитку економіки аграрного сектору на основі передових технологій. Держава має виробити цілісну саморегульовану систему для вирішення економічних, а разом з ними і соціальних проблем таким чином забезпечити продовольством належної якості населення та стати провідним експортером сільгосппродукції.

Джерела інформації:

1. Збарський В.К., Горьовий В.П. Демографічні проблеми в Україні та шляхи їх розв’язання // Економіка АПК. – 2009. - № 11. – С. 35-39.

2. Іванюта В.Ф. Методологічні підходи до оцінки та подолання бідності сільського населення // Економіка АПК. – 2008. - №6. – С. 41-43.

3. Рябоконь В.П. Основні напрями соціально – економічної перебудови та розвитку українського села // Економіка АПК. – 2008. - №6. – С. 86-89.

4. Бородіна О. Сільський розвиток в Україні // Економіка АПК. – 2008. - №9. – С. 25-29.

5. Статистичний щорічник Луганської області за 2009 р. / За ред. С. Г. Пілієва. - Луганськ., 2010.

Науковий керівник – Бондарчук А.В., доцент кафедри економіки підприємства і управління трудовими ресурсами ЛНАУ, кандидат економічних наук

Ця робота представлена на конкурс науков их робіт студентів „Економіка та право: проблеми та тенденції”, який проводиться на кафедрі економіко-правових дисциплін Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка